?

Log in

Два фестивалі, «Франко Фест» та «Fort.Missia», вирішили об'єднати свої зусилля.
Fort.Missia та Франко Фест об'єднуються
Fort.Missia та Франко Фест об'єднуються



Розпочне спільну акцію 19-21 липня фестиваль «Fort.Missia» на фортах Першої світової війни в околицях села Поповичі, а далі ми запросимо учасників, публіку з фортів та ту, яка захоче долучитися по дорозі, чотири наступні дні мандрувати разом із нами з мистецькими акціями по місцях, що лежатимуть на шляху до Нагуєвичів, щоб 26-28 липня завершити спільну акцію «Франко Фестом».
http://dzyga.com/content/view/1647/lang,ua/

ГИЧ є ГИЧ

Розмова із людьми, про яких через місяць буде говорити кожен свідомий мешканець Львова та гість міста. 
Принаймні, їх не забудуть ті, хто опиниться 1 травня на Прокиданні з «ГИЧ Оркестром»
у рамках фестивалю «Флюгерах Львова з Бучач».


Гич Оркестр

Відповіді належать колективному розуму «ГИЧ оркестру», який складається з творчих особистостей, знічев'я наведених нижче.


Перше банальне питання. Що може врятувати світ?

Небанальщина...  «пустощі від щирого серця» (с) Микола Бобул. Кожна людина рятує сама себе, Рим порятували гуси, а світ, можливо, бджоли. А серйозно, - будьте спокійні: світ вже врятовано. Віра, надія, любов і ГИЧ.

Гич Оркестр, Любомир Іщук

Любомир Іщук

- перкусія, мандоліна, духові


Хто дав такі тупі питання?



 

Для чого граєте: маєте щось сказати, чи просто нічого робити? Тобто розкажіть що таке ГИЧ і нащо він нам здався?

Маємо що сказати - «ГИЧ!».
ГИЧ - повнота життя.

Все почалося з ЗВУКУ! ВІН  розірвав тенета вакуумної пустки...і задихало все що мало бути живим...і підтримали сей ЗВУК в акустиці вселенській, цим першим подихом своїм... 

Відомо, що ГИЧ суттєво піднімає концентрацію ендорфінів в крові і стимулює альфа-випромінювання головного мозку. То найкраще для прокидання в новому дні - вуса догори!
 

Хто грає в ГИЧ Оркестрі і що коїть поза ним?

ГИЧ-родина. Друзі, що люблять і вміють відпочивати!

Гич Оркестр, Мар'ян Пирожок

Мар'ян Пирожок

- вокал, гітара, гармоніка усна
В оркестрі грають хлопці-побратими, що інструментами своїми і голосочками дзвінкими
дарують щастя сьогоденню...
Та й поза НИМ, всі члени ГИЧ-родини, відважні й мужні сім'янини і уночі й в період днини...
дарують щастя сьогоденню...



 

Грати на прокиданні  після «Мертвих Півнів» - досить самовпевнено. Думаєте , хтось прийде?

Добре аби двірничка прийшла, принаймні браму відчинила.

Прийдуть обов'язково всі у кого ГИЧ в душі: тати, мами, сусіди, браття і сестри, наші друзі з інших міст. Чекаємо всіх.


Яких людей ви би хотіли бачити під сценою?

Живих.

Хоч заспаних, але кольорових. Тих, що люблять музику, гумор, весну, Львів, Україну! 

Всіх поціновувачів добрих музичних традицій, двірничку з подругами, звісно ж, а якщо серйозно, - то одним з найцікавіших вражень є коли приходять діти і теж ГИЧують!


ГИЧ це більше стьоб чи лірика, делікатність чи екстравагантність? І де межа між кітчем і пофігізмом?

ГИЧ - це делікатно-екстравагантно-емоційно-розважальний арт-проект.

Важливо бути чесним перед собою. ГИЧ - це делікатна правда, при будь-якій нагоді, у будь-яких умовах!!! Це і гостра іронічна сатира, і екстравагантна лірична драма! Яка може бути межа? Все - одно. Будь що може бути і темним і світлим, а ГИЧ - це світла сторона сили!!!
 

Гич Оркестр, Остап Костюк

Остап Костюк

- труба, духові


Ні - пафосу! Навіть коли ти переймаєшся «лірикою», має бути місце на усмішку як здорову ознаку.




В нашому місті дуже багато серйозних людей, які, нічого не роблять. А, відстоюючи свій ліричний пафос, поливають брудом всі живі починання. Для мене важливо, щоб у мистецтві була доля усмішки, спокійний і нефанатичний погляд на себе і світ.

Чого так нудно у Львові? Колись були «Брати Гадюкіни», «Вивих», ті ж самі «Півні», речі, які були оригінальними і творили уявлення про «львівську музику», а останніми роками зі Львова виходить тільки понурий попс. Що сталося з цим містом?

Галябарда. Мабуть, це внаслідок емоційного виснаження. А ще побільшало в місті Львові кабаків, магазинів, банків, готелів, борделів, мобілендів і, згрубша, музикантам, окрім декількох клубів, нема де виступати. Але на все свій час.

Кому ж це нудно? Де та понурість? 
Що сталося з людьми у нашім місті?
Чому закутались безглуздою попсою,
Немов та гусінь в стані непокою?

Негайно рвіть сі кокони брехливі!
Розправте крила кольорові! 
ГИЧуйтесь браття разом з Нами!
Ми ж того варті! Ми ж у ЛЬВОВІ!

«Ми хвилі любим, хвилі любим, самі народжені од хвиль». Музика в цьому місті є і буде. А от резонанс залежить від хвилі.

Гич Оркестр, Павло Проців

Павло Проців

 - скрипка

Місто дорослішає, забувши про справжні людські цінності: добро, радість і ГИЧ.

 



Про понурий попс, тенденції, фактори впливу на творче середовище міста нехай говорять культурологи і мистецтвознавці (сказав мистецтвознавець за освітою)


Ви співаєте на тексти Тичини і Сосюри. Хто ще з поетів міг би надіятись потрапити у репертуар ГИЧів?

І Тарас Григорович та Іван Якович, і Гончар та Симоненко... Їх дуже багато...і це надихає...

От Сосюра сам прийшов до нас і сказав: «Несправедливо забутий я, чому співаєш не мене?
 

Кого вважаєте просвітленими людьми? Хто робив ГИЧ до ГИЧ Оркестру?

А-ха-ха! ви хочете, щоб я тут написав Бітлз??)) Але очевидно, що Сковорода.

ГИЧ намагалися робити багато шанованих особистостей та колективів: ГИЧард Левяче Серце, ГИЧмен з планети Криптон, Френк Заппа, Ярослав Мудрий, Альфред ГИЧкок, майстер Йода, Ґяґя і Кьокя та багато інших, але у них виходило фанк, блюз, джаз, панк, ґлем, етно, індастріал, ґранж, рейв та інше.


Останній великий ГИЧ у житті кожного з вас?

Останній великий ГИЧ.

 

Питання, яке цікавіше за різні шаблони про творчі наміри, ставлення до наркотиків і пошуки музи: хто про що мріяв у дитинстві?

Гич Оркестр, Володимир (Флойд) Романів

Володимир (Флойд) Романів

- бас гітара

Алкоголь - НеГИЧ!

Мріяв, що буду священником і буду творити добро.




 

Гич Оркестр, Павло Мигаль

Павло Мигаль

- гітара

Люком Скайвокером




 

 




 

 Питання, на яке не можуть знайти відповідь історики і екстрасенси. В чому проблема України, чого в нас завжди нефарт по історії?

Пороблено! Бо прапор перевернутий!!! І кому то в голову прийшло синє ставити згори, а золоте підниз?! Нефеншуй ніразу.

Треба дуже нелюбити свою країну, аби називати її проблематичною і нефартовою!!! Біда в людях, які "помилково" онегативлюють свою Батьківщину, не маючи ГИЧа у серці... Будь-яка країна - для людей, а люди - для добра!!!

 

В який бік рухається людство? Чи буде кому слухати ГИЧ за сто років?

Слухати буде кому, було б чим.

Гич Оркестр, Всеволод Садовий

Всеволод Садовий

- барабани

Якщо за сто років хтось зранку перед дзеркалом задасть собі одвічне "Чи ти читав Тичину?", то значить і ми прожили недаремно.






«Ой чий то ГИЧ стоїть». Якщо людство і рухається, то ГИЧ - стоїть. Людство рухається по колу і ГИЧ! Раз в епоху доходить  - о, це ж ГИЧ!
 

Гич Оркестр, Володимир Бедзвін

Володимир Бедзвін

- віолончель

Немає різниці, що буде.., що було.., бо є тільки зараз. 
В тому й є ГИЧ.
ГИЧ - це зараз і тут.




    

Чи є ГИЧ після смерті?

ГИЧ з вами ! ГИЧ з нами ! Це велика таємниця, помремо - побачимо.
ГИЧ або є, або його нема. А якщо є, то і смерть сама ГИЧує.


Яке би ви питання хотіли задати самі собі?

-  Хлопці, може ми запомало йдемо?

Як би ви відповіли на попереднє своє запитання?

- Нічьо незапомало.
 

Гич ОркестрЯке би ви питання хотіли задати самі собі?

- Правильно я кажу? Так чи ні?

Як би ви відповіли на попереднє своє запитання?

- Так!

 
Світлини - Максим Баландюх
Питання - Юрко ВовкоГон
Деталі - ГИЧ.com

Восьма Марта

Активістка за рівні права жінок Тамара zumka Злобіна, воїн світла і темряви Констянтин Смолянінов та я, Гон ВовкоГон, першими відмітили 8 березня. Результатом наших святкових рефлексій став цей милий банерок-банерок.

budun2_s

тексти читаємо тут:
http://krona.org.ua/uk/gender-expert-platform/news/454-gender-krona

Салатні тексти: осінній

Музика гір

 Про полонину Грота у Ясіня люди розповідають таке: «Коли після Чесного Хреста настають перші заморозки і вівчарі зводять  отари на доли, то на всі гори починає грати музика. Ту музику може почути тіко людина, яка потребує помочи, але не для себе, а для інших.

Одного разу, коли ватаг опришків Григір Пинтя вертався через Свидовець на зимівник у Мармароші, до нього прийшли вівчарі жалуватись на дідича Михайла Варджарука, котрий забрав собі пасовища гротської стаї, відібрав кращих овець, а вівчарів заставив на своєму балюнку блеяти на мелодію «Многая літа».

Тоді Пинтя прикинувся музикою і на замовленій флоярі заграв Варджарукові такого чардаша, шо той танцював до самої Близниці аж поки не кинувся з урвища».

 Аспірант кафедри музикознавства львівської консерваторії Василь Штечук дописував дисертацію на тему «Вплив музики на підсвідомість. Досвід карпатських мольфарів».

тута даліCollapse )

 

Салатні тексти: теплий

Абстракція versus Реалізм: портфоліо довжиною в життя

Ісус сидів на даху каплиці Боїмів і споглядав за перформансом молодого митця-провокатора Сергія  Теплюка.

Теплюк сповіщав львів’янам «благу звістку» та розповсюджував власноруч виготовлені журнали «ПроБуддись», «Розчехлись» і «Без Башти». З обкладинок посміхалися міліціонери та злочинці, крокодили обіймалися з коровами, скінхеди танцювали з растаманами, на сонячних галявинах щасливі родини їли хліб з смальцем, словом все так, як має бути в порядному Раю. Заголовки статей порушували найсокровенніші питання: «Чому Бог любить вашого ближнього більше ніж вас», «Про що говорили ангели з інопланетянами», «Як ставиться Святе Письмо до спамерів», «Коли ви припините молитися про гроші», «Чи є життя за життя»…

екскурс в дискурсCollapse )

 

Коли ти не завершуєш роботу, її мусить завершити хтось інший, якщо ти не завершуєш думку, вона з’являтиметься знову і знову, навіть через сотні років, аж поки…

 

Для Солі травень завжди пахнув кульбабами. Травень мав початись завтра, а зараз вона бігла калюжами, спізнюючись на роботу. Жовті, наче кульбабки, сонця розбризкувались з-під червоних чобітків, під собором Бернардинів жебрак співав «вербовая-дощечка-дощечка-а-а…», погляди чоловіків стріляли у спину, але Соля не зважала – за п’ять хвилин у Ратуші мало початись «засідання по Євро». Соломія Білолиця  працювала начальницею управління агітації та пропаганди департаменту «ЄВРО 2012» Львівської міськради. Вона вже піднімалась сходами, коли їй подумалось: «якщо ти йдеш, то за тобою лишаються сліди, а коли думаєш, після того залишається...» і раптом згадала, що давно не обновлювала антивірус.     

 

Тільки Соля запустила комп, з дисків почали зникати всі файли, у яких було число 2012. Соля негайно натисла перезавантаження і поклала на стіл перевернену склянку. Монітор тільки глузливо блимнув і в усьому департаменті почала стиратись інформація щодо намірів та креслень, мрій і договорів, промов і графіків львівського «Євро 2012».

Соля телефонувала до системного адміністратора. На моніторі світився напис «FATAL ERROR».

 

«error: пепяка на глагнє, тотальнє уг» – писав сам собі в аську Стас Баюрак (нікнейм error) – сис-адмін міськради. Для нього травень завжди пахнув тільки травою. Вже світало, а він не мав жодного уявлення, як боротись з цим нахабним вірусом. Стас, як і належало нащадку славетного опришківського роду, продовжував давню справу новими методами: спамив спамерів, банив банери, постив тільки в час посту, на свята хакав сайт Пентагону, періодично чіпляв рекламу «Aquafresh» на офіційну сторінку президента РФ, збирав по копієчці із банківських операцій і переводив на рахунки благодійних фондів. Але тут, творилось щось надзвичайне, він майже повірив, що має справу з полтергейстом. Стас стиха пробурмотів: «або станеться чудо, або я скоро від’їду».

 

«ja skoro pryjidu. flugery [деякий текст відсутній]», –  надійшла есемеска від нанашка. Чудо сталося. Стасовий нанашко Гнат Свищук був чоловік не простИй і навіть непрОстий. Для нього травень завжди пахнув вологими полонинськими вітрами, які вміщували більше інформації, ніж всі можливі Вікіпедії. Свищук жив у Косові, збираючи зілля та фольклор, знімаючи вроки, мольфарячи і дописуючи на блоги наукових чи напівнаукових товариств. До Львова Гнат приїжджав тільки раз у році і тільки на запрошення організаторів «Флюгерів Львова», щоб тримати погоду на фестивалі. Останні три фестивалі Гнат сидів біля звукорежисера, попиваючи коньяк та курячи набиту карпатськими травами люльку, слухав музику і мріяв. Завсідники «Флюгерів» знали: якщо Гнат в доброму гуморі – погода буде чудова і ніяка холєра цьому не завадить.

 

«холєра, Стасю, ти ж із віртуальним світом працюєш, а є такою нендзою матеріалістичною», – шпетив похресника Гнат, переглядаючи сканери.

«Ну не всьо-одно як то назвати – «вірус», «злий дух» чи «енергетича сутність»? Це просто чиясь незакінчена думка знову активізувалася. Мабуть склались такі самі умови як і колись. І вона буде робити збитки, нагадуючи про себе, аж доки знайдеться людина, котра зможе її додумати. І шо тебе в тих університетах вчили? Геймер ти, а не хакер» – Свищук завжди мусив повипендрюватись преред тим, як допомогти.   

 

Гнат Свищук сидів у самому серці Львова – внутрішньому дворику Ратуші і споглядав гамірну публіку, яка вітала на сцені перших музикантів енного етно-джазового фестивалю «Флюгери Львова». Гнат закрив очі, він вслухався у це місце, мандруючи уявою у пошуках тої думки, що закрутила таку катавасію. Музика дозволяла йому абстрагуватись і скеровувала асоціації.

 

 

Спершу Гнат побачив дівчину, що плакала над втраченими файлами і заляпаними чоботами, потім низку колишніх мерів, що один за одним виголошували пафосні промови, патріотичні мітинги на клюмбі, першотравневі демонстрації, перші джазові концерти. Гнат розкрив очі, щоб подивитись, як Надольський шаленіє за ударними, затягнувся ялівцевим димом, прислухаючись, як в тему вступає Кіт, а потім Орєхов, і помандрував далі спогадами міста.

 

Музика перемішувалась із образами, породжуючи в уяві Гната хаотичні видіння: великодні свята змінювалось військовими парадами, мерехтіли різні прапори на ратуші, зникали і виникали нові будинки. Час-від-часу виринали обличчя, що з надією дивились на небо або з осудом на собі подібних, траєкторії людських доль перепліталися найхимернішими візерунками.  Над містом кружляли рої думок: ідеалістичні пориви за мить ставали честолюбними розрахунками, мудрі роздуми – божевільною маячнею, благі наміри – прокльонами… Гнат вже не витримував цієї круговерті, проживаючи тисячі життів і перебираючи мільйони думок, проте не знаходив нічого потрібного.

 

Аж тут подвір’я «флюгерів» залив спокійний арабік-джаз каїрського гурту «Arabesky». Гнат побачив кілька верблюдів, арабського купця з крамом – до купця підійшов поважний пан і купив делікатні червоні чобітки.

 

Концерт добігав кінця, «ShockolaD» заколисував публіку лагідним етно-джазом. Дана співала «де ж ти Насте бувала-бувала, як діброва палала-палала», Настя у відповідь вичакловувала з клавіш ніжну мелодію, Ігор вишивав на барабанах.

 

Раптом для Гната зображення стало чітким, як в реальності. Писар львівського магістрату Станіслав Гнатковський ніяк не міг завершити роботу з паперами: то губилися вірчі грамоти, то розливалися чорнила, то розрахунки плутались і доводилось все переписувати. Він колупався гусячим пером у вусі і думав: Коли йдеш, за тобою лишаються сліди. Коли живеш, по тобі зостаються думки. Якщо твоїми слідами йде ще хтось – виникає дорога. Якщо кроками твоїх думок ступають інші люди – протоптується нова дійсність. А якщо думкою йти довго, то…

 

Вітер доніс травневий аромат яблуневого цвіту із саду єзуїтів. Станіслав поглянув на розпростертий перед собою звіт міських прибутків від цехів: 750 золотих від кравців та сідлярів, 576 від миловарів та різників, 380 від столярів та боднарів, і ще 306 від бляхарів. Пан писар додав числа, написав у підсумку 2012. Зненацька Станіслав згадав що з цієї суми ще мав вилучити кошти для Бернардинського собору, вилаявся, зіжмакав папір і викинув. Він підвівся, взяв під паху куплені в араба червоні чобітки і наспівуючи «чоботи-чоботи, косовської роботи-роботи» пішов до своєї коханої білолицьої і чорнобрової Соломії. Адже і міські справи, і ціла вічність можуть почекати у таку зоряну й теплу ніч.

 

Гнат посміхнувся і вголос сказав: якщо думкою йти довго, то можна прийти або до кінця Всього, або до самого початку. Тобто дійти до Бога. Він цокнув свій келих об гальбу похресника і поринув у насолоду від джем-сейшену, зоряного неба та травневого вітру. Вітер перемішував запахи талого снігу із полонин, жовтих кульбаб, зеленої трави, яблуневого цвіту і ще цілої купи ароматів, які неможливо усвідомити одночасно.

 

Через ці пошуки Гнат геть чисто забув наглядати за погодою, але вона й так була чудовою, за що «Флюгери» вкотре йому дякували.

 

Перехилившись із вікна коридору міськради, Соля зверху дивилась на фестиваль та дихала нічним повітрям. Вона нарешті відчула, що все буде добре і раптом подумала: а що, як мої думки через сотні років прийдуть в голову такій же людині, як я?

Ніби манна небесна згори повільно й урочисто падав перший сніг. Від цього ніч ставала ще тихішою, а Львів – схожим на свої довоєнні чорно-білі світлини. Тишу історичної частини міста порушував тільки студент консерваторії Артур Сметанюк, котрий атонально люрав під муром Арсеналу. Він спирався рукою на стіну, зображення перед очима розпливалось, а проштовхнути думку крізь хащі глюків можна було тільки надзвичайними зусиллями волі. Так було завжди, коли Артур робився тверезим.

 

Це було давнє прокляття в родині знаних на всю Верховину музик Сметанюків. ЧитатинеперечитатиCollapse ) Тільки било воно кожного по-свому. Артурового прадіда, удатного скрипаля і сміхованця Онофрея Сметанюка, прокляв кривопільський мольфар Матій Гуджуманюк за невидане зухвальсьтво і публіку. Коли Матій у травні 1908 року відганяв град від полів у Буківці, Онофрей, котрий грав там на весіллі у війта, сказав, шо тоже вміє мольфарити і показав грізним чорним хмарам свою білу сраку. Град таки пройшов, але відтоді Артуровий прадід не мав спокою: у добру погоду мав сильні закрепи, а в дощ  – дуже навпаки. Діда Штефана Сметанюка, цимбаліста, покарало моцним курварством – навіть бабу Пазуню він збавив на її ж весіллі. Всі родичі молодого били Штефана кіко хтіли, зламали об його спину маглівницю, три штахети і підпору від копиці, але на тому дідові муки не скінчилися, бо після одужання мусів женитися на бабі Пазуні. Тато Артура – баяніст Василь Сметанюк жінок теж любив, але горівку любив більше. З весілля його приносили п’яним, а перед ним несли баян; коли із забави гості розходились, він грав худобі в стайні; на партійні свята Василь напивався і грав на даху сільради, а раз на похоронах його п’яного мало не поклали в яму замість мерця, тіко баян допоміг відрізнити шо то – музикант. Артур в дитинстві не раз діставав баяном по хребті і пити взагалі не мав охоти. Але як тільки наймолодший із Сметанюків поступив до Львівської консерваторії на кларнет, його також вчепилися аномалії. Якщо він довше ніж два дні був тверезим, на нього находило – перше заплітався язик, потім ноги, далі – дебоші, галюцинації і провали в пам’яті. Одним словом, Артур мусив постійно шось вживати, аби лишатися нормальним.

 

Артур врешті защепив штани, навів чіткість і побачив на стіні прямо перед очима плакат. Із плакату на нього дивилися негр із трембітою, гуцул з саксофоном і буддійський монах за роялем, знизу писало «слухай добру музику», а зверху «МО «Дзиґа» та Альянс Горішнього Сакралу представляють: Дев’ятий з половиною Jazz Bez – від прозріння  до спасіння».

«Курва-мама» тільки встиг подумати Артур і втратив свідомість.

 

До тями Артур приходив поступово, спершу він зрозумів, шо лежить на свому ліжку у рідному гуртожитку, на стелі над ним приклеєні поруч дзеркало і постер з Джоном Колтрейном, а за спиною говорять співмешканці – симфодіджей «R.Еддік» і ударник-растаман Саня Дикий.

 

... а потім ше літературу читали. Ваня з Червонограда два томи привіз, мені ше на понтах тіпа папірус скинув. 

-          І шо, Загребельний?

-          Ага, Сосюра, а не  Загребельний. Ше й всі філки просрав...

 

З цих коротких і малозмістовних фраз Артур зрозумів, що мова велась не про класиків української радянської літератури і що залишається надіятись на чудо. Чудо не забарилось і постукало в двері. За кілька секунд над Артуром нахилилось уважне обличчя, зіпсуте окулярами і ввічливою усмішкою, а потім перед очима з’явилась долоня із трьома круглими брунатними таблетками. Хімію Артур не любив, але вибирати не доводилось.

 

На тупе запитання «Ти хто?» була така ж відповідь «Що, знов? Я твій зведений брат із Торонта Вильям Гуджуманюк-Сметанюк, нащадок магів і артистів. Факенхолєра, сьогодні стартує фест, а ти ще нічого не розумієш».  «Шо ше за фестиваль?» – прошепотів Артур. «Джез Без» – сказав той же ж голос з діяспорною вимовою. Артурова голова закрутилась і знову впала на подушку.

 

На «ДжазБезі» все було, як і кожного року: врочистий гармидер, сніг, на підступах до Філармонії таксівки утворили корок, курили знервовані організатори, у приміщення протискалась найрізноманітніша публіка від пафосних панянок з претензіями на бомонд, до голених бізнесменів, представників влади та молодіжних субкультур, в костюмах чи в джинсах, з блискітками стразів чи іскрами в поглядах. Артур взяв до рук програмку. «Дев’ятий міжнароний фестиваль Jazz Bez – від 4 до13 грудня», перелік гуртів, у десяти містах, музиканти з 13 країн, бла-бла-бла і ніякої згадки про «9,5», жодної містики. «Ти – ступід, темний, як ніч в дванядцятій годині» – сказав Вильям на розпитування – «чи ти хтів би сь ,аби всім казали етеншн! тута будемо робити долю, приходіть всі хто хоче?» і вклав у спітнілу артурову долоню буклет зі знайомою трійцею.  

 

Концерти дев’ятого з половиною фестивалю розпочинались після півночі, проходили у підвалах театру Заньковецької, на горищі Філармонії і на третьому поверсі кав’ярні «Під Клепсидрою». Перелік виконавців був не менш абсурдним: «Гадяр-тріо» (Шибене), «Ja bez ...sextet» (Кінґстон), «Далай-Мама» (Лхаса), «Кронос квартет», «Сварга Небесна»... А коли Артур прочитав, що фестиваль завершуватиме «Smetanjuk-квартет» (Торонто-Верховина-Львів), в очах йому потемніло. «На, закинься» – сказав Вильям і простяг пігулки. «Ти основне зрозумій: світ – це імпровізація в думках Бога, музика – це мова, якою він думає, а ми чуємо кавалки його думок і робимо звуками, аби сталося так, як має бути. Андестенд?».

 

Вже десятий день під джазову музику на Львів падав сніг.  Артур відвідував два «ДжазБези», спав, закидався колесами, розмовляв із Вильямом, дивився на рухи людей, на траекторії сніжинок і вже не дивувався нічому. Не дивувався навіть зі способу виконань – поки музиканти імпровізували у темряві на сцені, освітлювалось тільки крісло, в котрому кожного разу сидів хтось інший: чи японець, складаючи орігамі, чи йог, перекладаючись як кубик-рубик, чи якись там професор з томиком Шпенглера... Артур вже не відрізняв снів від життя і повністю втратив лік часу.

 

Одного вечора він прийшов на концерт і побачив у кріслі зодітого у гуцульський стрій Вильяма. Той пив коньяк і курив люльку, його плечі вгортав білий ліжник і білі пасма диму, в залі пахло ялівцем. Артур підійшов до діяспорного нащадка мольфрів і тихо спитав: «Шо робити?». «Грати, просто грати, без нот і без ритмів, без огляду на публіку, взагалі без...» – відповів Вильям і вручив флояру. Артур простягнув жменю за пігулками. Вильям витягнув із тайстри цілу упаковку і віддав. На ній писало «Карсил – здоровая печень!». Артур розгублено поплентався у темряву сцени, де вже  вертів платівками Стравінського й Прокоф’єва R.Еддік, а Саня з диким сміхом гаратав у свої там-тами. Артур дивився на силуети людей в залі і думав про те, як кожен із них народився і що пережив перед тим, як зібратись тут на концерті, що в консі він так нічого й не навчився, що все настільки просто, а всі шукають собі гудза, шо його предки, хоч і були вправними музиками, але мали дурну голову, шо все є так, як має бути...».

 

До тями його привели оплески. Артур взяв від Вильяма келих коньяку, випив його одним махом і перший раз у житті відчув, що п’яніє.

 

На дворі падав сніг. Артур подивився вгору назустріч лапатим сніжинкам і зрозумів, що це і є щастя. Одночасне для всіх без розбору, незаслужене і не придатне для тривалого зберігання, щастя, яке не вдається використати – ним можна тільки тішитись.

І він тішився.

        


Чарівний світ казки Доктора Керролла.
Мальований пензлем прикарпатського маку.
Я зроблю Печеніжин своїм Задзеркаллям.
Накурені курви і купа інших див.
Завтра збори громади.
Дамо Варварі «подяку
за активну участь у статевому житті фізрука».
Я зроблю Печеніжин своїм Задзеркаллям.
Заправляйте літак — зрошувати поля!


текст з психодилічного сайту Рожевий Слоник
другу Опришку тричі "АГІЙ!"


У Львові його називали Небесним, Німим або Гуцулом. Він з’являвся кожної осені, коли опалого листя збиралось стільки, щоб можна було занести на горище та проспати в ньому до ночі доки північна зірка не стане над шпилем костелу Івана Хрестителя.

Тоді Небесний мандрував дахами і грав на телинці. Грав так, що ціле місто вгорталось спокоєм немов теплим ліжником, підпилі батяри сідали на бруківку і слухали, повії годинами дивились на зорі, немовлята переставали плакати, а дорослим снилось дитинство.

Мрк. 3.15 p.m.Collapse )Read more...Collapse )Мрк. 3.15 p.m.Collapse )
ХАЙ БУДДА ВСЕБЛАГИЙ

У ПОХУЮ СВОЄМУ

РАХУЄ БДЖІЛ

НА СХИЛАХ ФУДЗІЯМИ